Велика рибна афера: Як «традиційні» схеми хочуть проковтнути Тилігульський лиман і чому ми маємо це зупинити

Битва за Тилігульський лиман переростає з екологічної дискусії у світоглядний конфлікт. З одного боку — інвестиційна програма «Піленгас-Відродження» від спілки «Риба України», що пропонує європейську модель аквакультури. З іншого — старі кадри Громадської ради, які під прикриттям красивих слів про «екосистемний підхід» намагаються законсервувати корупційну схему під назвою СТРГ.

Два світи, дві ідеології: Інвестиції проти Корупційної «Традиції»

Ситуація навколо Тилігульського лиману перестала бути простою господарською суперечкою. Це зіткнення двох цивілізаційних підходів до майбутнього України.

Позиція №1: Філософія Дії («Риба України»)
Нещодавно Громадська спілка «Риба України» презентувала Уряду революційну програму «Піленгас-Відродження». Наша позиція гранично чітка: в епоху кліматичних змін та війни ми не маємо права на пасивність.
Суть нашої пропозиції проста і прагматична, як європейський бізнес-план:

1. Залучити інвестора, а не просити дотації з бюджету воюючої країни.
2. Збудувати завод, який даватиме життя, а не просто виловлювати те, що залишилося.
3. Відновити водообмін з морем за допомогою «зеленої» енергії (сонце/вітер), врятувавши лиман від пересихання.
4. Вирощувати 500 тонн піленгаса щорічно. Це модель пасовищної аквакультури, яка успішно працює в лагунах Італії та Франції. Тут бізнес заробляє, екосистема очищується (піленгас — природний санітар), а держава отримує податки та продовольчу безпеку.

Позиція №2: Філософія Імітації (Громадська рада)
У відповідь на конкретний інвестиційний проєкт ми отримали об’ємний, на 100 сторінок, манускрипт від голови Громадської ради при Держрибагентстві Віктора Скарлата під гучною назвою — «Ідеологія інтегрованого відновлення».
За складними графіками, псевдонауковими термінами про «адаптивний менеджмент» та безкінечними посиланнями на директиви ЄС ховається проста і цинічна думка: «Нічого не чіпати, інвесторів не пускати, нічого не будувати».
Автори цього «трактату» пропонують перетворити лиман на «музей під відкритим небом», де будь-яка господарська діяльність блокується під приводом «збереження унікальної екосистеми».

Але якщо відкинути словесне лушпиння, стає зрозуміло: їхня мета — не зберегти природу, а зберегти монополію. Монополію на “тіньове” використання ресурсу. Адже в закритій, «заповідній» воді, куди не пускають прозорий бізнес, завжди знайдеться місце для «своїх» людей із сітками.

Скарлат і його оточення пропонують віддати лиман під управління так званих «традиційних промисловиків». Звучить романтично? Насправді ж за цією ширмою ховається одна з наймасштабніших корупційних схем в історії української рибної галузі, відома під абревіатурою СТРГ.

Хто ж ці «традиційні промисловики», яких так завзято захищає Громадська рада, і чому їхня діяльність перетворила наші водойми на пустелю?

СТРГ: Ширма для знищення природи та легалізації браконьєрства

За красивими словами про «колективне управління» у документі Громадської ради стирчать вуха старої корупційної гідри. Ключовим лобістом та архітектором збереження цієї системи є Сергій Черемісін, голова комітету СТРГ при Держрибагентстві. У професійних колах це прізвище давно стало синонімом схеми, яка за останні десятиліття спустошила внутрішні водойми України, перетворивши квітучі річки та лимани на безрибні пустелі.

Що таке СТРГ насправді?
Абревіатура розшифровується як Спеціальне товарне рибне господарство. За задумом закону, це мало бути формою аквакультури: підприємець бере водойму, запускає туди малька, вирощує його і потім виловлює. На папері — ідеально.
У реальності ж, завдяки зусиллям таких діячів, як Черемісін, СТРГ перетворилося на механізм приватизації державного ресурсу без жодних інвестицій. Це «Троянський кінь», який дозволяє зайти на державну водойму під виглядом інвестора, а поводитися як мародер.

Анатомія схеми: Як крадуть державну рибу

Схема, яку роками цементували в високих кабінетах і яку зараз намагаються нав’язати Тилігульському лиману, працює як годинник. Вона складається з чотирьох етапів цинічного обману держави:

Етап 1. Купівля «Режиму» (Вхідний квиток)
На відміну від прозорих аукціонів, де перемагає той, хто більше заплатить у бюджет, СТРГ створюється через затвердження так званого «Режиму рибогосподарської експлуатації».

• Як це працює: За хабар чиновникам розробляється «наукове обґрунтування» під конкретну фірму.
• Результат: Водойма площею тисячі гектарів фактично передається у квазі-оренду на 10–20 років. При цьому держава не отримує жодної копійки за оренду водного плеса. Весь «прибуток» осідає в кишенях тих, хто «порішав» Режим.

Етап 2. «Паперове зариблення» (Імітація)
Щоб отримати право ловити рибу, користувач СТРГ зобов’язаний її туди запустити. Але якісний мальок коштує дорого.

• Як це працює: У 90% випадків відбувається фальсифікація. Користувачі купують у недобросовісних розплідників фіктивні акти про вселення мільйонів мальків товстолоба чи коропа.
• Результат: По документах у лиман «випущено» 50 тонн малька. В реальності — вода не бачила жодної рибини. Але юридичне право на вилов отримано.

Етап 3. Підміна вилову (Крадіжка)
Маючи на руках липові акти про зариблення рослиноїдними видами (товстолобом), ділки отримують легальне право заставити водойму сітками.

• Як це працює: Офіційно вони ловлять «свого» товстолоба. Але оскільки його там немає (або дуже мало), сітки вигрібають усе живе: дику аборигенну рибу — судака, щуку, сома, ляща, плітку.
• Результат: Користувач продає на ринку дорогу дику рибу, яка належить народу України, не сплачуючи за неї ренту, і показує у звітах мінімальні вилови «сміттєвої» риби, щоб не платити податки.

Етап 4. «Меліоративний геноцид»
Щоб виправдати вилов цінних аборигенних видів, які вони не вирощували, використовується термін «меліоративний вилов».

• Як це працює: Кишенькові науковці пишуть обґрунтування, що аборигенні хижаки (судак, щука) є «шкідниками», які поїдають (віртуального) товстолоба. Тому їх треба «вилучити для оздоровлення водойми».
• Результат: Під виглядом «науки» відбувається цілеспрямоване винищення маточного стада цінних видів риб.

Результат діяльності групи, яку представляє Сергій Черемісін, ми бачимо по всій країні: сотні тисяч гектарів води перебувають у тіньовому користуванні, водойми порожні, а на ринках панує браконьєрська продукція.

Саме цю гнилу модель Віктор Скарлат і Сергій Черемісін намагаються перепакувати в нову обгортку «колективного природоорієнтованого господарювання» і нав’язати Тилігульському лиману. Вони бояться приходу системного інвестора («Піленгас-Відродження»), бо прозорий завод, охорона і камери спостереження — це смерть для їхніх схем «паперового зариблення» та реального грабунку.

Чому СТРГ — це не тільки екологічний злочин, а й економічна диверсія

Діяльність так званих СТРГ на водоймах загальнодержавного значення — це подвійний удар по державі. Це не лише знищення екосистеми, це цинічне знищення легального бізнесу через нечесну конкуренцію.

1. Економіка паразитування: Чому чесний фермер завжди програє «схемщику»

Давайте порівняємо економіку справжнього аквафермера та користувача режиму СТРГ.

• Чесний аквафермер: Щоб виростити кілограм коропа чи товстолоба у ставку, підприємець платить за оренду землі, сплачує податок на воду, купує дорогі корми (до 60-70% собівартості), витрачає електроенергію на аерацію та перекачку води, утримує штат охорони та сплачує офіційні зарплати. Собівартість його риби є високою, бо він створює продукт з нуля.
• Ділок СТРГ: Він отримує у користування тисячі гектарів державної води фактично безкоштовно (плата за Режим — це копійки порівняно з орендою). Він не платить земельний податок. Він не платить за спецводокористування. Він не витрачає ні копійки на корми — його риба їсть те, що дала природа (природний планктон і бентос). Його витрати — це хабар за отримання Режиму, старий човен і зарплата бригаді браконьєрів у конвертах.

Наслідок: Риба, виловлена в режимі СТРГ, має майже нульову собівартість. Викидаючи цю продукцію на ринок, «користувачі» обвалюють ціни (демпінгують). Легальний фермер, який інвестував у виробництво, не може конкурувати з тими, хто просто краде державний ресурс. СТРГ вбиває розвиток цивілізованої аквакультури в Україні.

2. Біологічне забруднення та абсурд «зариблення»

«Традиційні» режими передбачають масове вселення у природні водойми видів, які вже давно стали об’єктами інтенсивної аквакультури — коропа, товстолоба, білого амура. Зариблювати ними природні екосистеми (лимани, водосховища) — це екологічний нонсенс.

• Харчова конкуренція: Штучно вселені мільйони голів товстолоба та коропа виїдають кормову базу (зоопланктон, бентос), залишаючи голодними аборигенні види риб. Це призводить до зменшення популяції ляща, плітки та молоді хижаків.
• Генетичне виродження: Ставковий короп, потрапляючи у дику природу, схрещується з диким сазаном. Це призводить до генетичного забруднення та виродження унікальних диких популяцій, які втрачають стійкість до хвороб та несприятливих умов.
• Економічний абсурд: Навіщо вирощувати коропа в річці чи лимані з низькою ефективністю вилову, якщо його можна інтенсивно вирощувати в ставку? Єдина мета такого «зариблення» в рамках СТРГ — отримати юридичне право поставити сітки і під виглядом «своєї» риби виловити те, що виростила природа.

3. Вирок системі

Існування режимів СТРГ на водоймах комплексного призначення (водосховища, лимани, річки) є атавізмом, який гальмує розвиток галузі.

Наша позиція категорична:

1. Практику СТРГ на природних водоймах загальнодержавного значення потрібно ЗАБОРОНИТИ. Це годівниця для корупціонерів і могила для екосистеми.
2. Держава та бізнес мають сконцентруватися виключно на відновленні аборигенних видів (реофілів та хижаків). У наші річки та лимани треба випускати не коропа (свиню водойми), а щуку, судака, сома, лина, карася золотого — ті види, які формують природний баланс і є цінними трофеями для рекреації.
3. Товарну рибу (короп, товстолоб) треба вирощувати у ставках, а не імітувати бурхливу діяльність на державних водоймах комплексного призначення.

Альтернатива є: Національний план «Риби України» для 150 000 гектарів

Україна володіє недооціненим скарбом — понад 150 тисяч гектарів водойм комплексного призначення. Це лимани, водосховища, каскади озер та річкові затоки. Сьогодні цей ресурс фактично окупований режимами СТРГ, які перетворили наші води на сировинний придаток для тіньового ринку.

Громадська спілка «Риба України» пропонує кардинально змінити парадигму: від «води для браконьєрів» до «води для людей та економіки». Наш план базується на трьох китах:

1. Повна заборона промислового вилову та СТРГ у внутрішніх водоймах

Час визнати гірку правду: промисловий вилов у річках та лиманах — це економічний та екологічний архаїзм. У цивілізованому світі рибу для їжі вирощують на фермах (аквакультура), а дику рибу ловлять у морі. Внутрішні ж водойми слугують рекреації та екосистемним послугам.

• Чому заборонити? Тому що неможливо проконтролювати тисячі кілометрів сіток. Будь-який дозвіл на промисел — це шпарина для корупції.
• Що натомість? Ми пропонуємо 5-річний мораторій на будь-який промисловий вилов у внутрішніх водах, окрім спеціалізованих товарних ставків та ізольованих кар’єрів.

2. Пріоритет — аборигенна фауна, а не «рибний суп»

Державні програми відтворення та приватні ініціативи мають припинити практику зариблення природних водойм чужорідними видами (товстолобом, білим амуром) заради звітності.

• Стратегія відновлення: Ми маємо інвестувати у сучасні РАС-комплекси (рециркуляційні аквакультурні системи) для вирощування молоді аборигенних видів: щуки, судака, сома, лина, в’язя, коропових.
• Мета: Відновити природний баланс хижаків та мирної риби. Це оздоровить водойми і створить базу для елітного спортивного рибальства.

3. Рекреаційне рибальство як драйвер регіональної економіки

Це головний економічний аргумент. Світова статистика (США, Канада, ЄС) доводить: один кілограм риби, виловлений любителем, приносить економіці у 50–100 разів більше доходу, ніж той самий кілограм, проданий промисловиком на базарі.

Давайте порахуємо реальну вартість одного судака вагою 1 кг:

• У сітці «користувача СТРГ»: Він коштує 150 грн на ринку. З цих грошей держава не отримує майже нічого (тіньовий кеш), а природа отримує збитки.
• На гачку туриста-рибалки: Щоб спіймати цього судака, рибалка витрачає гроші на пальне, бронює готель, купує їжу в місцевому магазині, орендує човен, наймає гіда, купує ліцензію (фіш-карту), снасті та наживку. Сумарний чек такої поїздки для місцевої громади складає 3000–5000 грн.
  • При цьому: Рибалка часто відпускає рибу (принцип Catch & Release), або забирає одну особину, сплативши за неї ринкову ціну через ліцензію.

Нова економіка води: Кластери замість «колгоспів»

Наша пропозиція для Тилігульського лиману та інших водойм — це створення Рекреаційно-туристичних кластерів.

• Для інвестора: Замість того, щоб вкладати у хабарі за режим СТРГ та сітки, бізнес інвестує в інфраструктуру: готелі, кемпінги, човнові станції, причали, ресторани, гайдинг-центри. Це капіталізація території.
• Для держави:
  • Запровадження електронного квитка рибалки (фіш-карти) — це мільярди гривень у спецфонд відновлення водойм, які зараз розкрадаються.
  • Легалізація тисяч робочих місць у сфері обслуговування замість сотні «чорних» рибалок.
  • Податки з туристичної галузі.
• Для природи:
  • Зменшення пресингу на рибні запаси (вудка ніколи не виловить стільки, скільки сітка).
  • Тисячі чесних рибалок на воді — це найкращий громадський контроль проти браконьєрів.

Висновок: Час обирати майбутнє

Ситуація навколо Тилігульського лиману — це лакмусовий папірець.
Пропозиція Віктора Скарлата та Сергія Черемісіна запровадити «колективне СТРГ» — це спроба реанімувати труп старої системи. Це бажання зберегти «феодальні вотчини» на воді, де вузька група осіб збагачується за рахунок національного ресурсу, прикриваючись турботою про «місцевих».

Програма «Піленгас-Відродження» від спілки «Риба України» — це шанс на квантовий стрибок. Ми пропонуємо не просто вирощувати рибу. Ми пропонуємо нову філософію:

• Заводи РАС замість браконьєрських інкубаторів.
• Туризм замість сіток.
• Прозорість замість «договорняків».

Вибір за державою: або ми будуємо цивілізовану індустрію гостинності та аквакультури, або дозволяємо «традиційним» ділкам з Громадської ради остаточно перетворити наші лимани на мертві зони відчуження.