Оцінка ймовірності реалізації Державної програми імпортозаміщення рибопродукції до 2030 року

Вступ

У 2025 році було розроблено проєкт Державної програми з реалізації імпортозаміщення рибопродукції в Україні на період до 2030 року – стратегічного документа, який декларує цілі комплексної трансформації рибної галузі, нарощування вітчизняного виробництва рибопродукції та зменшення залежності від імпорту​

Ця ініціатива з’явилась на тлі критичної ситуації: нині близько 90% риби на українському ринку є імпортною – внутрішнє виробництво обвалилось з понад 200 тис. тонн на рік до 2014 року до лише 35 тис. тонн нині, тоді як річна потреба перевищує 360 тис. тонн​.

Війна з Росією ще більше оголила проблеми продовольчої безпеки: зруйновані ланцюги постачання, окупація прибережних акваторій і водосховищ та загроза імпортних поставок змусили державу шукати шляхи відновлення власного рибного господарства. Програма імпортозаміщення амбіційно спрямована на сталий розвиток галузі через інновації, модернізацію інфраструктури та екологічно збалансований приріст виробництва​.

Однак, для реалізації цих планів необхідні надзвичайні зусилля та ресурси. Нижче проведено аналіз ключових факторів – політичних, економічних, інституційно-адміністративних та технічно-інфраструктурних – які впливатимуть на втілення Програми. Також розглянуто досвід аналогічних державних стратегій у рибному господарстві та причини їхніх невдач. На основі цього аналізу зроблено висновок, що ймовірність успішної реалізації програми імпортозаміщення рибопродукції до 2030 року є вкрай низькою, про що свідчить сукупність наведених чинників.

Політичні фактори

• Обмежена політична воля та зміна пріоритетів. Попри декларації підтримки рибної галузі, на практиці український політичний істеблішмент традиційно приділяв їй мало уваги. Державні стратегії розвитку агросектору переважно фокусувалися на ключових експортних напрямах (зерно, олійні, м’ясо), тоді як рибне господарство залишалось периферійним. Лише після початку повномасштабної війни урядовці публічно заговорили про необхідність зменшити імпорт продовольства і розвивати власне виробництво риби​.
  Проте реальна політична підтримка може обмежитися заявами: у період воєнного стану пріоритети влади закономірно зміщені на оборону та критичну інфраструктуру. Рибна програма ризикує опинитися на другому плані, не отримавши належного лобіювання ні в уряді, ні в парламенті.
  
• Несталість інституцій та кадрові перестановки. Часті реорганізації державних органів підривають послідовність політики. У 2021 році було створено нове Держагентство меліорації та рибного господарства шляхом реформи Держрибагентства, що мало на меті оздоровити галузеве управління. Однак такі зміни супроводжуються перерозподілом повноважень і кадровою турбулентністю. Відсутність сталої інституційної основи унеможливлює довгострокове планування – кожна наступна команда переглядає або заново переписує програми. Це ставить під сумнів безперервність реалізації Програми до 2030 року, особливо враховуючи ймовірні політичні цикли (вибори 2025–2026 рр. можуть привести до влади новий уряд із іншими пріоритетами).
  
• Вплив війни та безпекова ситуація. Повномасштабна війна є критичним негативним фактором для виконання будь-яких довгострокових реформ. Воєнні дії фактично паралізували діяльність рибної промисловості на значній частині територій. Зона Чорного та Азовського морів, традиційно ключова для морського рибальства, значною мірою недоступна – бойові дії і окупація поставили під загрозу саму можливість риболовлі в цих регіонах​. Уряд у Стратегії-2030 задекларував намір відновлювати зруйноване війною майно та інфраструктуру рибної галузі​, але доки триває конфлікт, ці плани нереально виконати. Ба більше, воєнний час накладає обмеження (мінна небезпека в акваторіях, режимні обмеження на судноплавство, мобілізація працездатного населення тощо), що унеможливлюють повноцінну рибогосподарську діяльність. Політично важливим є також той факт, що більшість ресурсів держави спрямовано на фронт і підтримку населення, тож навіть за наявності волі реалізація дороговартісної галузевої програми наразі виглядає необґрунтованою.
  

Економічні чинники

• Брак фінансування та бюджетні обмеження. Програма імпортозаміщення потребувала б значних інвестицій з держбюджету (субсидії рибним господарствам, будівництво інфраструктури, кредити під низькі відсотки тощо). Натомість економічна ситуація в Україні критична: через війну ВВП у 2022 році впав майже на 30%​, бюджетний дефіцит досягає десятків мільярдів доларів, а основні донори та МФО фінансують переважно військові та соціальні видатки. У таких умовах державне фінансування рибної програми виглядає сумнівним – ресурсів бракує навіть на відновлення зруйнованого житла, не кажучи про інвестиції в аквакультуру. Самі автори Програми визнають: «Без належного фінансування галузь залишиться на застарілому рівні, що обмежить її потенціал і унеможливить імпортозаміщення». Так само і бізнес не поспішає інвестувати під час війни – ризики надто високі. Відсутність коштів уже призводить до провалу базових заходів: наприклад, у 2022–2024 рр. майже не проводилося зариблення водойм через невизначеність та брак фінансів, що потім позначиться на виловах.
  
• Загальний економічний стан і споживчий ринок. Платоспроможність населення знизилася, і хоча риба залишається важливою складовою раціону, споживання підтримується імпортом, який часто дешевший. Україна імпортує переважно морожену океанічну рибу великими партіями (оселедець, скумбрія, хек тощо) – цей продукт конкурентний за ціною. Натомість вітчизняна риба зараз нерідко коштує дорожче імпортної​ через менші обсяги виробництва та вищу собівартість. В таких умовах забезпечити пріоритет місцевої риби навіть при рівному виробництві важко – без цінових дотацій український споживач обере дешевший імпорт. Для успіху імпортозаміщення держава мала б субсидувати виробників або обмежувати імпорт митами/квотами, що ускладнить торговельні відносини (і суперечить політиці євроінтеграції).
  
• Інвестиційна привабливість галузі. Рибне господарство України наразі не демонструє ознак швидкої віддачі, щоб притягнути приватні інвестиції. По-перше, війна відлякує інвесторів: активи можуть бути знищені (приклад – вибух Каховської ГЕС, що буквально вмить знищив десятки рибних підприємств на Дніпрі​), логістика порушена, страхування ризиків майже недоступне. По-друге, сама галузь невелика і структурно відстала – інвесторам привабливіші аграрні проєкти в інших сферах. По-третє, кредити дорогі та малодоступні. Експерти наголошують, що для розвитку рибної промисловості потрібні державні замовлення і дешеві кредити, проте «в Україні цього досі бракує», тоді як інші країни за рахунок держпідтримки наростили виробництво​. Поточна ситуація (високі ставки, значні втрати бізнесу через бойові дії) означає, що приватний сектор навряд чи профінансує масштабне розгортання рибництва без суттєвих стимулів. Сама Програма проголошує намір стимулювати інвестиції та давати податкові пільги для галузі​, але це залишиться на папері, якщо макроекономічна стабільність не відновиться.
  

Інституційні та адміністративні бар’єри

• Ефективність державних органів та регулювання. Адміністративна спроможність впроваджувати такі програми в Україні традиційно низька. Державні органи, відповідальні за рибне господарство, раніше вже запускали реформи, але їх реалізація пробуксовувала. Приміром, ще у 2018 анонсували „Нову стратегію реформування рибної галузі“, яка мала відповідати міжнародним стандартам​, проте фактичні зміни були мінімальні. Дозвільні процедури залишалися складними та непрозорими: отримати квоти і дозволи на вилов чи аквакультуру було довготривало і обтяжливо, не існувало дієвої системи простежуваності риби​. Лише у 2023-му уряд почав впроваджувати електронні послуги (е-декларування промислу тощо) з метою зменшити «паперові» бар’єри, що привело навпаки до збільшення витрат промисловиків та рівень зарегульованості галузі, а також можливості для маніпуляцій на аукціонних майданчиках. Але навіть якщо спростити регулювання, постає питання спроможності виконувати наглядові та підтримувальні функції: чиновників і інспекторів чисельно не вистачає, а ті що є – часто мало мотивовані або корумповані. Таким чином, бюрократичні перепони та слабкий державний менеджмент можуть звести нанівець хороші задумки Програми.
  
• Корупція та браконьєрство. Корупційні практики в рибному секторі глибоко вкорінені, що неодноразово визнавалося самими учасниками галузі. За даними Асоціації рибалок України, обсяги браконьєрського вилову риби зрівнялися з офіційними і оцінювалися в 60–70 тис. тонн на рік (тобто нелегально виловлювалося приблизно стільки ж, скільки офіційно!)​. По деяким даним в тіні наразі виловлюється до 70% від всього промислу. Щодня з українських водойм браконьєри добували близько 192 тонн риби поза контролем держави​. Це стало можливим через «пособництво з боку рибних чиновників» – корупція в органах рибоохорони досягла небачених масштабів, фактично утворивши тіньову мафію в галузі​. Непоодинокі випадки, коли інспектори кришували незаконний вилов за хабарі. На жаль, ця проблема нікуди не зникла. Навіть запровадження відкритих аукціонів на квоти у 2021–2022 рр. обернулося новою схемою: багато підприємств, що не виграли аукціони, перейшли в «тінь», домовившись з рибним патрулем та іншими силовими структурами про нелегальний промисел без обмежень. У результаті більшість риби нині виловлюється поза офіційним обліком, а кількість нелегальних рибалок під «дахом» контролюючих органів зросла більше ніж на 50%. Таке масштабне браконьєрство не лише підриває водні біоресурси, але й створює неконкурентні умови – чесні виробники опиняються у програшному становищі. За цих умов виконання Програми (яка передбачає збільшення легального вилову та вирощування) виглядає нереальним, доки не буде викорінено корупцію у контролюючих органах. На жаль, швидких успіхів тут не передбачається: навіть війна не зупинила браконьєрів – повідомляється, що на окупованих територіях Херсонщини російські рибалки-мародери масово грабують ресурси, завдаючи багатомільйонних збитків​. Після деокупації контроль над цими акваторіями та відновлення законності вимагатимуть часу.
  
• Реальна спроможність на регіональному рівні. Програма імпортозаміщення повинна реалізовуватися по всій Україні – від карпатських форелевих господарств до приазовських рибалок. Проте різні області мають різний рівень ресурсів і управлінських можливостей. Деякі регіони (наприклад, західні та центральні) можуть спробувати наростити аквакультуру, але інші (південь, прифронтові) – фізично обмежені війною. Навіть за наявності фінансування, потрібні дієві місцеві команди для реалізації проектів – а кадровий голод у громадах відчутний. Крім того, координація між центральним агентством і місцевою владою часто проблемна: є ризик, що затверджені «нагорі» заходи просто не дійдуть до виконання на місцях через бюрократію або непорозуміння. Наприклад, вже зараз анонсується створення регіональних програм розвитку рибного господарства (деякі області розробляють власні програми на 2024–2030 рр.), але їхні положення можуть дублювати або розходитися з державною стратегією​. Без чіткої вертикалі реалізації і контролю результати будуть фрагментарними. Також варто врахувати, що на місцях традиційно бракує ресурсів для природоохоронних заходів та підтримки бізнесу, тож програма ризикує залишитися суто центральним документом без втілення у конкретних областях.

Технічні та інфраструктурні проблеми

• Стан рибопромислового флоту та доступ до водних ресурсів. Колись Україна мала потужний океанічний рибальський флот – у 1991 році вилов риби та морепродуктів сягав 1,12 млн тонн на рік, повністю задовольняючи внутрішній попит​. Проте за останні десятиліття флот занепав: були втрачені квоти у Світовому океані, багато суден розпродані або застаріли. Останні два судна, котрі належать офшорній державній компанії Fishing Company, вже в червні 2025 року можуть бути продані компанії, афілійованій з російськими власниками, урядом Іспанії (порт Лас-Пальмас). Анексія Криму у 2014 році позбавила Україну баз в Севастополі та Керчі, а відтак і значної частини промислового вилову в Чорному морі та океані. На 2021 рік океанічний промисел майже зійшов нанівець. Промислове рибальство звелося до прибережного лову та вилову у внутрішніх водоймах, але і тут технічний стан суден невтішний. Флот прибережних сейнерів і моторних човнів старіє, оновлення практично не відбувається через брак коштів. Програма імпортозаміщення планує будівництво нових рибальських суден, модернізацію портів та судноремонтної бази, проте це потребує значного часу і ресурсів. До того ж, через війну доступ до значної частини акваторій обмежений: в Азовському морі український вилов взагалі відсутній (море окуповане), у Чорному морі – ризик мін і військових зіткнень, на Дніпрі – нижче Кременчука рибальство ускладнене (Каховське водосховище зникло, русло Дніпра на фронті). Тобто навіть за наявності нового флоту, де ловити рибу? Поки не буде встановлено миру і відновлено контроль над морськими водами, технічні заходи щодо розвитку флоту мало що дадуть.
  
• Руйнування інфраструктури та екологічні наслідки війни. Російська агресія завдала колосальної шкоди водним екосистемам України. Найбільш показовий випадок – підрив Каховської ГЕС у червні 2023 року. Внаслідок катастрофи було знищено фактично всю рибу в Каховському водосховищі (щонайменше 11,4 тис. тонн)​, загинули нерестовища, зникли умови для розмноження риби. Більше того, було втрачено 85 рибних господарств, розташованих нижче за течією (49 на водосховищі і 36 в Дніпровсько-Бузькому лимані) – усі вони припинили існування разом із водоймою​. Загальні збитки рибній галузі від цього одного теракту оцінюють понад 11 млрд грн​. Подібні удари по інфраструктурі відкидають нас далеко назад: треба роки, щоб відновити рибні запаси на місці втрачених, і мільярдні інвестиції, щоб збудувати нові господарства замість зруйнованих. Окрім Каховки, бойові дії спричинили забруднення та деградацію інших водойм (заміновані гирла Дунаю, руйнування очисних споруд і потрапляння стоків, тощо). Екологічна ситуація у багатьох річках і лиманах погіршилась, що ускладнює розведення риби. Програма декларує екологічну реабілітацію водойм, але знову ж таки – без припинення війни такий компонент виконати неможливо, а після війни потрібно буде залучати значні кошти донорів на екологічне відновлення, конкуруючи з іншими напрямами (розмінування, відбудова енергетики тощо).
  
• Обмеженість аквакультурних потужностей і технологічне відставання. Основним шляхом швидкого нарощення власної рибопродукції могла б стати аквакультура – вирощування риби на рибницьких фермах, у ставках, садках і рециркуляційних аквакультуриних системах (РАС). В Україні справді є значний потенціал для розвитку аквакультури. За оцінками профільних фахівців, за умов інтенсивного рибництва можна отримувати до 130 тис. тонн риби щороку у внутрішніх водоймах​, а марикультура (морське вирощування) в Чорному та Азовському морях могла б давати ще 200–250 тис. тонн на рік – разом це навіть перевищує поточні потреби України. Проте реалізувати цей потенціал заважає декілька чинників:
  
  • Застарілі технології. Більшість українських господарств – це традиційні ставкові рибгоспи, які вирощують коропа і товстолоба у екстенсивний спосіб. Середня продуктивність ставків у нас дуже низька. Для переходу на інтенсивні методи (високощільне вирощування, комбікорм, аерація, рециркуляція води) потрібні сучасні технології і значні капіталовкладення. Є лише поодинокі приклади РАС або сучасних форелевих ферм. Масово впровадити інновації (на кшталт тих, що застосовуються в Норвегії чи Польщі) поки не вдається. Програма наголошує на стимулюванні інноваційних технологій в аквакультурі та переробці​, але без імпортного обладнання і фахівців це складно. Через війну ж постачання обладнання ускладнене, інвестори ризику не бачать сенсу вкладатися, а держава не має коштів субсидувати модернізацію. А ті виробники та фахівці, котри залишаються в Україні, працюють над реалізацією подібних програм в інших країнах світу та практично стали непотрібними своїй країні. Таким чином, технологічний розрив між Україною та провідними рибними країнами може тільки зрости.
    
  • Правові та організаційні проблеми марикультури. Морське рибництво (розведення мідій, устриць, морської риби в садках тощо) в Україні практично відсутнє. Ще до війни цьому заважали недосконале законодавство і бюрократія – не було прописано процедури виділення акваторії під марикультуру, ліцензії, екоконтроль тощо. Зараз до правових додалися і військові перепони: узбережжя заміновано, акваторія контролюється військово-морськими силами. Програма визнає, що через війну та відсутність належного регулювання марикультура поки що неможлива​. Отже, на найближчі роки про ті самі «200–250 тис. тонн морепродуктів» можна забути – цей резерв невикористаний.
    
  • Логістика, переробка та збут. Навіть якщо б вдалося різко збільшити вирощування риби, постає питання її зберігання, переробки і доставки до споживача. В Україні мережа холодильників, переробних підприємств і оптових рибних ринків розвинена слабко. Значна частина виловленої вітчизняної риби реалізується «з борту» в охолодженому вигляді або взагалі живою на місцевих ринках, адже немає потужностей для глибокої заморозки чи переробки в продукцію з доданою вартістю. Державна програма декларує розвиток логістичної інфраструктури і рибопереробних підприємств​, але знову ж – за чий кошт? Підприємці не інвестуватимуть без гарантій сировини та прибутку, а держава фінансувати заводи не має змоги. До того ж війна порушила внутрішню логістику: традиційний центр рибної торгівлі – Одеса (ринок Привоз) – тепер далеко від багатьох споживачів через транспортні ускладнення, а Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Бердянськ – взагалі або зруйновані, або недоступні. Необхідно створювати нові ланцюги збуту, можливо, переорієнтуватися на західні області, але це потребує часу. Без вирішення інфраструктурних вузьких місць збільшення пропозиції риби не гарантуватиме заміщення імпорту, адже імпортована рибопродукція вже надходить споживачам переробленою і розфасованою (філе, консерва, заморожені брикети тощо), а вітчизняній рибі ще треба знайти дорогу до полиць супермаркетів у зручному вигляді.

Порівняння з аналогічними державними програмами та їхні уроки

Україна вже не вперше приймає стратегічні документи, покликані підняти рибну галузь, і досвід їх реалізації дає підстави скептично оцінювати нову Програму імпортозаміщення.

• Державна цільова програма розвитку рибного господарства на 2012–2016 роки. Ця програма, затверджена у 2011 році, ставила за мету «створення сприятливих умов для розвитку рибного господарства та його конкурентоспроможності»​. Планувалося наростити внутрішнє виробництво, модернізувати галузь і знизити імпортозалежність. Однак фактично більшість показників досягнуто не було. За відсутності належного фінансування та через управлінські прорахунки програма провалилася: імпорт риби не лише не скоротився, а навіть зріс у 2012–2016 рр. Вже через кілька років після її завершення констатували, що 85% риби на полицях українських магазинів – імпортна​ (ці дані на 2019 рік). Тобто внутрішнє виробництво так і лишилося мізерним, а споживчий ринок заповнювався ввезеною продукцією. Причини – ті самі, що обговорюються і нині: корупція, браконьєрство, недофінансування, бюрократія. Так, керівництво галузевої спілки “Риба України” прямо зазначало, що головна причина провалу попередніх реформ – це корупція в рибному відомстві та непрофесійність керівників, яка довела галузь до критичного стану​. З цього можна зробити висновок: просто наявність гарної програми не гарантує результату, потрібні реальні зміни в управлінні.
  
• Стратегія розвитку рибного господарства до 2030 року (схвалена у 2023). Безпосереднім «двійником» програми імпортозаміщення є Державна стратегія розвитку галузі рибного господарства до 2030 року, затверджена Кабміном у травні 2023 р. (розпорядження №402-р)​. Вона має багато спільного: цілі сталого розвитку, збереження і відтворення біоресурсів, євроінтеграція, зменшення імпортозалежності галузі та створення умов для інвестицій​. Більше того, було ухвалено операційний план на 2023–2025 роки для реалізації цієї стратегії​, тобто формально вже зараз мали би виконуватися конкретні заходи. Але, станом на кінець 2024 року, відчутних зрушень не спостерігається. Держава зосереджена на війні, а галузеві ініціативи буксують. З окремих позитивних зрушень можна назвати хіба що дерегуляцію (скасування застарілих норм, запуск електронних сервісів) та видачу невеликих копійчаних грантів аквафермерам​ – цього замало, аби переломити тренд. Загалом стратегія-2030 ризикує залишитися декларативною, її цільові показники (збільшення внутрішнього виробництва, модернізація флоту, аквакультури тощо) стануть недосяжними в заплановані строки. Причини ті самі: війна «з’їдає» ресурси і увагу, економіка ослаблена, а корупція і безлад продовжують заважати впровадженню новацій. На прикладі цієї стратегії вже видно: перший рік дії не приніс революційних змін, що натякає на чергове невиконання.
  
• Інші галузеві програми та проекти. Окрім великих стратегій, в минулому приймалися і точкові рішення – наприклад, концепція реформування рибоохорони у 2016 році (створення рибних патрулів замість старих інспекцій) або різні регіональні програми (наприклад, Програма розвитку рибного господарства Івано-Франківщини на 2024–2030 роки та подібні на місцевому рівні). Реформа 2016-го частково реалізована (рибний патруль діє), але очікуваного викорінення браконьєрства не сталося – як наведено вище, браконьєрство процвітає і надалі. Регіональні ініціативи часто страждають на хронічне недофінансування: місцеві бюджети виділяють копійки, яких ледве вистачає на зариблення кількох ставків. Тому сумний досвід минулих років підкреслює: амбіції значно перевищували реальні можливості. Без усунення базових причин невдач (фінансування, контроль, управління) нові програми очікує доля попередніх.

Висновки

Аналіз політичних, економічних, інституційних та технічних факторів дає підстави зробити песимістичний висновок: Державна програма імпортозаміщення рибопродукції до 2030 року, найімовірніше, не буде реалізована на практиці. Нижче підсумовано ключові аргументи, чому досягнення заявлених цілей виглядає малоімовірним:

• Війна і пов’язані з нею кризи фактично унеможливлюють виконання програми в найближчі роки. Продовольча безпека країни наразі забезпечується екстреними заходами та імпортом. До завершення бойових дій неможливо ні відновити повноцінний промисел у морях, ні відбудувати зруйновану інфраструктуру, ні сконцентрувати бюджетні ресурси на рибній галузі. Військові ризики відлякують інвесторів і зводять нанівець багаторічне планування. Програма розрахована до 2030 року, але щонайменше половина цього періоду пройде в умовах війни чи післявоєнного відновлення, коли буде не до риби.
  
• Хронічний брак фінансування: програма амбіційна, але не підкріплена фінансово. Оціночна потреба у коштах (як бюджетних, так і приватних) на її реалізацію – це мільярди гривень. За нинішніх умов держава не має можливості виділяти такі кошти на галузеві проекти, а бізнес – не має стимулів і ресурсів інвестувати. Досвід 2012–2016 рр. показав, що без грошей цілі залишаються на папері. Наразі ж фінансовий стан країни ще гірший. Без масштабного фінансування імпортозаміщення не відбудеться.
  
• Інституційна слабкість і корупція: попри ухвалення програм і стратегій, система управління в рибному господарстві продовжує працювати неефективно. Масове браконьєрство, «тіньовий» ринок риби за підтримки корумпованих посадовців та відсутність дієвого контролю призводять до того, що будь-які програми саботуються на місцях. Якщо держава не спроможна забезпечити дотримання елементарних правил (ліміти вилову, охорона нерестовищ, прозорий розподіл квот), годі очікувати виконання комплексної програми імпортозаміщення. Корупційний тягар фактично з’їдає потенціал реформ. Для успіху програми потрібна була б «реформа в реформі» – очищення та підсилення рибної інспекції, судів, адміністрації. Це завдання явно не вирішується швидко, тож програма буде гальмуватися.
  
• Нереалістичні техніко-економічні параметри. Мета програми – різко збільшити внутрішнє виробництво рибопродукції, замістивши сотні тисяч тонн імпорту. З огляду на вихідні дані, це вимагає зростання внутрішнього вилову/вирощування в 10 разів за менш ніж десятиліття. Подібні темпи розвитку виглядають утопічно. Щоб таке стало можливим, потрібно було б за кілька років побудувати десятки нових рибозаводів, сотні сучасних ферм і флотилію суден – тобто виконати промислову програму, порівнянну з повоєнною індустріалізацією. В умовах України це нереально: ні ринок, ні держава не готові до такого стрибка. Ба більше, навіть гіпотетичне виконання планів не гарантує, що імпорт щезне – споживчий попит диверсифікований, українці люблять океанічну рибу (оселедець, лосось, тунця тощо), яку фізично не замістити внутрішнім виробництвом (ми не виростимо тріску чи лосося в потрібних обсягах). Отже, повне імпортозаміщення є сумнівним як концепція. Реальнішим шляхом було б прагнути до продовольчої безпеки через поєднання власного виробництва та імпорту, а програма проголошує радикальніші цілі.
  
• Негативний досвід попередніх програм. Жодна з минулих спроб «реанімувати» рибну галузь не увінчалася успіхом. Це стосується і цільової програми 2012–2016, і численних концепцій реформ, і нещодавно схваленої стратегії до 2030 року. Причини їхніх невдач багато в чому аналогічні до описаних вище. Наразі ми не бачимо якісно нових передумов, які б забезпечили інше – успішне – завершення нинішньої Програми. Скоріше навпаки: обставини (війна, криза) ще більш несприятливі. Таким чином, є висока імовірність, що Програма імпортозаміщення 2030 спіткає доля попередників, ставши черговим декларативним документом. Її амбітні завдання залишаться невиконаними, а імпортозалежність – високою, допоки не будуть усунені фундаментальні проблеми галузі та не стабілізується ситуація в країні.
  

Підсумовуючи, реалізація Державної програми імпортозаміщення рибопродукції до 2030 року є малоймовірною через сукупність об’єктивних (воєнні, економічні, інфраструктурні) та суб’єктивних (управлінських, корупційних) чинників. На практиці Україна, найімовірніше, продовжить залежати від імпортної риби в осяжній перспективі​, а дану Програму чекатиме або формальний перегляд, або тихе невиконання. Для реального прориву в рибній галузі потрібні глибші системні зміни та сприятливіші умови, ніж наявні нині. За відсутності таких передумов оголошені цілі залишаться благими намірами, не підкріпленими практикою.

Джерела та посилання: Даний аналіз спирається на відкриті дані ЗМІ, офіційні документи та експертні оцінки, зокрема: статистику імпорту/виробництва риби​, матеріали МінАПК про Стратегію-2030​, коментарі профільних асоціацій щодо стану галузі​, дані про вплив війни (втрати від підриву Каховської ГЕС​), а також сам текст проєкту Державної програми імпортозаміщення (для виявлення задекларованих ризиків та механізмів). Усі ці джерела одностайно вказують на наявність серйозних перешкод, які роблять виконання програми практично нездійсненним у встановлені терміни.

Автор:

Любомир Гайдамака, голова

Громадська спілка “Національна асоціація виробників продукції аквакультури та рибальства “Риба України”