Європейський гачок для українських водойм: чому «рибальський квиток» — це єдиний шлях від екоциду до цивілізації

В Україні розгортається запекла дискусія навколо реформи любительського рибальства. Поки одні громадські організації апелюють до «безкоштовного права на вудку» з радянського минулого, професійна спільнота та експерти застерігають: без запровадження рибальського квитка та прозорого обліку вилову, українські річки приречені на повне спустошення. Чому популізм опонентів реформи суперечить регламентам ЄС та хто насправді боїться цифровізації водойм?

Битва за ресурс: цифра проти хаосу

Сьогодні любительське рибальство в Україні — це величезний «сірий» сектор. Держава не знає ні точної кількості рибалок, ні реальних обсягів вилову. В умовах екологічної катастрофи, спричиненої війною та десятиліттями безконтрольної експлуатації, такий стан справ є прямим шляхом до екоциду.

Підгрупа з розвитку любительської рибалки при Мінекономіки пропонує сучасний вихід:

1. Повна «оцифровка»: кожен рибалка реєструється в єдиній державній системі та отримує електронний квиток.
2. Соціальна норма: 3 кг риби на добу залишаються безкоштовними (виключно для власного споживання).
3. Відповідальне споживання: вилов понад норму стає платним, а отримані кошти спрямовуються на зариблення та охорону тих самих водойм.

Проте ГС «Національна асамблея України» (НАУ) вже розгорнула кампанію проти цих змін, поширюючи аналітичні записки про нібито «неконституційність» реформи. Юридичний аналіз показує: ці аргументи — не більше ніж спроба законсервувати безвідповідальність.

Міф про «безкоштовне рибальство» проти Конституції: юридична деконструкція популізму

Опоненти реформи, зокрема ГС «Національна асамблея України», обрали своєю головною зброєю маніпулятивне трактування статей 13 та 22 Конституції України. Їхня логіка проста: оскільки ресурси належать народу, а права не можна звужувати, то будь-яка спроба запровадити облік чи плату за вилов — це «антиконституційний замах». Проте системний аналіз права свідчить, що позиція опонентів є юридично хиткою і базується на вибірковому читанні Основного Закону.

1. Стаття 13: Власність, що зобов’язує, а не «шведський стіл»

Дійсно, стаття 13 проголошує, що земля та її надра, водні та інші природні ресурси є об’єктами права власності Українського народу. Але опоненти свідомо «забувають» наступне речення цієї ж статті: «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству».

У правовому полі це означає «соціальну функцію власності». Риба — це обмежений ресурс, що самовідтворюється. Якщо мільйони громадян здійснюють вилучення цього ресурсу без жодного контролю, обліку та компенсації на відновлення, це завдає прямої шкоди суспільству (виснаження фонду) та майбутнім поколінням. Отже, запровадження рибальського квитка — це не обмеження власності народу, а механізм реалізації відповідальності власника за збереження свого майна.

2. Стаття 22: Регулювання не є «звуженням прав»

Аргумент про «звуження змісту та обсягу існуючих прав» (ст. 22) є найбільш вживаним шаблоном у подібних суперечках. Проте Конституційний Суд України неодноразово роз’яснював: обмеження щодо користування природними ресурсами, встановлені законом, є допустимими, якщо вони мають на меті «загальне благо» та екологічну безпеку.

Право на рибальство не є абсолютним (як, наприклад, право на життя чи свободу думки). Це право на користування ресурсом, яке за своєю природою потребує регулювання. Запровадження квитка — це не скасування права, а встановлення цивілізованої процедури його реалізації. Більше того, без такого регулювання саме право стає ефемерним: що то за «право на рибалку», якщо у вибитій браконьєрами та безконтрольними «аматорами» річці просто не залишиться риби?

3. Стаття 66 та 16: Екологічний обов’язок понад усе

Опоненти повністю ігнорують статтю 66 Конституції: «Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі… та компенсувати завдані ним збитки».
Любительське рибальство у сучасних масштабах — це не просто «відпочинок», це масове вилучення біоресурсів. Коли держава через рибальський квиток просить рибалку зареєструватися та сплатити внесок, вона фактично створює інструмент для виконання громадянином його конституційного обов’язку щодо компенсації за вилучений ресурс.

Також стаття 16 визначає, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги є обов’язком держави. Якщо держава бачить, що популяції риб деградують, вона зобов’язана втрутитися. Рибальський квиток — це європейський інструмент такого втручання, що дозволяє:

• Рахувати кількість рибалок (моніторинг навантаження на водойму).
• Контролювати обсяги вилову (Data Collection за вимогами ЄС).
• Акумулювати кошти на зариблення (відновлення рівноваги).

4. Юридична логіка: загальне vs спеціальне користування

Водний кодекс України (ст. 47) передбачає право на загальне водокористування (безоплатно, без дозволів). Проте любительське рибальство вже давно вийшло за межі простого «черпання води для побутових потреб». Це діяльність, пов’язана з вилученням живих ресурсів.
Юридична наука розрізняє «право користування» та «право вилучення». Рибальський квиток — це сучасна форма легітимізації вилучення державної власності в межах, що не шкодять екосистемі.

Підсумок: Апеляція опонентів до Конституції є юридичним маніпулюванням. Насправді, Основний Закон не лише дозволяє, а й зобов’язує державу та громадян дбати про ресурси. Рибальський квиток — це не «паркан», це «вхідний квиток у клуб відповідальних власників», який забезпечує виживання українських водойм.

Любомир Гайдамака, голова спілки «Риба України» та експерт з розвитку рибного господарства України, коментує ситуацію:

«Ми маємо нарешті подолати цей радянський рудимент, що ресурси “спільні, а отже нічиї”. Коли рибалка виходить на водойму, він вилучає державний ресурс. У всьому цивілізованому світі за це існує відповідальність — як фінансова, так і реєстраційна. Рибальський квиток — це не обмеження права, це цивілізований договір між громадянином і державою: “Я плачу символічний внесок, реєструю свій вилов, а держава за ці кошти зариблює водойму та охороняє її від браконьєрів”. Ті, хто сьогодні кричать про порушення прав, фактично виступають за право продовжувати безкарно нищити наші річки».

Євроінтеграція чи імітація? Чому без квитка шлях до ЄС закритий

Опоненти реформи з ГС «НАУ» називають цифровізацію галузі та запровадження рибальських квитків «імітацією acquis ЄС». Проте такі заяви свідчать або про поверхневе знання європейського права, або про свідоме маніпулювання фактами. Насправді, Спільна рибна політика ЄС (Common Fisheries Policy — CFP) базується на засадах, які неможливо реалізувати в умовах українського «правового вакууму» на березі.

1. Пряма вимога контролю: Регламент Ради (ЄС) № 1224/2009

Ключовий документ, що регулює контроль за рибальством у Європі, — Регламент № 1224/2009. Його стаття 55 («Recreational fisheries») чітко вказує: «Держави-члени повинні забезпечити моніторинг аматорського рибальства на своїх територіях для оцінки його впливу на біологічні ресурси».

Як можна «забезпечити моніторинг», не знаючи кількості рибалок? Без Єдиного реєстру та електронного квитка будь-які статистичні дані про вилов в Україні є фікцією. ЄС вимагає від країн-кандидатів не просто «декларацій», а працюючих механізмів збору даних (Data Collection Framework). Отже, рибальський квиток — це не імітація, а фундаментальна вимога для інтеграції в рибний ринок Європи.

2. Принцип «User Pays» та екологічна відповідальність

В основі екологічного права ЄС (стаття 191 Договору про функціонування ЄС) лежить принцип «Користувач платить». Риба — це обмежений природний ресурс. Вилучаючи його, користувач має компенсувати витрати на його відновлення. Платна рибалка понад соціальну норму — це не «новий податок», а загальноєвропейська практика фінансування відтворення біоресурсів.

3. Досвід країн ЄС: де вудка — це відповідальність

Україна сьогодні намагається запровадити модель, яка вже десятиліттями успішно працює у наших сусідів:

• Німеччина (Fischereischein): Один із найсуворіших прикладів. Щоб отримати право на рибалку, громадянин має пройти навчання та скласти іспит (як на водійське посвідчення). Рибальський квиток є обов’язковим, а кошти від нього спрямовуються виключно на екологічні програми. Без квитка та реєстрації — величезні штрафи.
• Польща (Karta Wędkarska): Наш найближчий сусід має систему, де «рибальська карта» видається пожиттєво після іспиту, але право на вилов у конкретних водоймах підтверджується річними внесками. Польський рибалка — це активний учасник рибальського союзу, який фінансує охорону своїх річок.
• Франція (Carte de pêche): Французька модель максимально наближена до цифрової: ви купуєте карту онлайн, обираєте тип рибалки (на рік, тиждень чи день), і ваші кошти автоматично розподіляються між національною федерацією та місцевими асоціаціями, які займаються зарибленням.

4. Рибальський квиток як інструмент наукового менеджменту

Згідно з Регламентом (ЄС) № 1380/2013, управління рибними ресурсами має базуватися на «найкращих доступних наукових порадах». Для українських вчених-іхтіологів сьогодні неможливо розрахувати допустимий обсяг вилову, бо «любительський» вилов (який часто перевищує промисловий) ніким не обліковується.

Запровадження електронного квитка дозволить державі:

• Бачити реальне навантаження на конкретне озеро чи річку.
• Коригувати норми вилову залежно від стану популяції (науково обґрунтований підхід).
• Відповідати звітності перед європейськими інституціями (DG MARE).

Спроби опонентів дискредитувати реформу посиланнями на «імітацію» — це шлях до ізоляції. Справжня євроінтеграція полягає у переході від споживацького ставлення до ресурсів («бери скільки хочеш») до відповідального управління. Рибальський квиток — це паспорт сучасного рибалки, який дає йому не лише право на вудку, а й право вимагати від держави прозорого використання його внесків на відновлення природи.

Хто боїться прозорості: чому цифровізація — це смерть для «берегової корупції»

Одним із найбільш маніпулятивних аргументів ГС «НАУ» є теза про те, що створення Єдиного державного реєстру рибалок-любителів та запровадження електронних квитків несе в собі «системні корупційні ризики». Опоненти апелюють до «надмірної дискреції» чиновників, які нібито будуть на власний розсуд вирішувати, кому давати квиток, а кому — ні. Проте в епоху Digital Ukraine такий аргумент виглядає не просто парадоксально, а абсурдно.

1. Усунення людського фактору: алгоритм не бере хабарів

Сучасна антикорупційна стратегія України, підтримана міжнародними партнерами (USAID, Тransparency International), базується на принципі: менше контакту з чиновником — менше корупції.
Зараз «корупційна дискреція» панує саме на березі: рибоохоронний інспектор у човні сам на свій розсуд вирішує, чиє порушення «помітити», а на чиє — закрити очі за «винагороду».

Запровадження електронного квитка через систему «Дія» або аналогічний прозорий реєстр повністю змінює правила гри:

• Автоматичне отримання: Квиток видається системою миттєво після реєстрації та оплати. Чиновник взагалі не бере участі в цьому процесі.
• Цифровий слід: Кожна операція, кожен вилов і кожен платіж фіксуються. Їх неможливо «стерти» або змінити заднім числом.
• Прозорий аудит: Будь-яка перевірка на воді починається зі сканування QR-коду, що унеможливлює «договорняки» на місці.

2. Тіньовий ринок «професійних аматорів»

Справжня причина страху перед реєстром криється в іншому. Під маскою «рибалок-любителів» сьогодні ховається величезний прошарок професійних браконьєрів. Це люди, які щодня виловлюють по 20-50-100 кг добірної риби і здають її в ресторани чи на ринки, не сплачуючи жодної копійки податків та не маючи дозволів на промисел.

Для таких «бізнесменів» цифровізація — це катастрофа. Реєстр та обмеження вилову за схемою «3 кг безкоштовно / решта за гроші з обов’язковим обліком» змусить їх вийти з тіні або припинити грабувати державний ресурс. Саме інтереси цього тіньового сектору, свідомо чи несвідомо, сьогодні захищають ті, хто виступає проти «оцифровки».

Геннадій Руденко, засновник ТОВ «ЗАБІР’Я», розставляє крапки над «і»:

«Давайте називати речі своїми іменами: корупція в рибній галузі завжди трималася на хаосі та відсутності точних цифр. Поки держава не знає, скільки рибалок на воді і скільки вони ловлять, — цей “чорний ринок” непереможний.

Як власник господарства, я знаю: порядок починається з обліку. Електронний квиток — це не просто “папірець”, це інструмент, який робить рибалку легальним користувачем, а не потенційним порушником. Опір реєстру — це відчайдушна спроба втримати “каламутну воду”, в якій роками наживалися і недобросовісні інспектори, і ті, хто перетворив хобі на незаконний бізнес. Якщо ви чесний рибалка, який хоче ловити рибу завтра і післязавтра — вам немає чого боятися реєстрації. Бояться ті, чиї “улови” не влізуть у жодну норму».

3. Маніпуляція стандартами OECD та GRECO

Опоненти у своїх документах згадують стандарти антикорупційних організацій (OECD, GRECO), намагаючись довести, що реєстр їм суперечить. Насправді ж все навпаки. І OECD, і GRECO роками закликають Україну до максимальної депаперизації та цифровізації державних послуг.

Створення реєстру рибалок — це пряме виконання антикорупційних рекомендацій. Це перехід від середньовічного «права сильного» на березі до сучасної цифрової демократії, де правила єдині для всіх: від простого пенсіонера до власника дорогого катера.

Справжній корупційний ризик — це збереження існуючого статусу-кво. Залишити все як є — означає залишити водойми на поталу браконьєрам та хабарникам. Прозорість через цифровізацію — це єдиний антидот від системної корупції в галузі. Ті, хто сьогодні виступають проти реєстру, фактично виступають за збереження схем, що знищують українську рибу.

Економіка та екологія: куди підуть гроші або чому «платна рибалка» — це інвестиція, а не фіскальний тиск

Опоненти реформи з ГС «НАУ» малюють перед пересічним рибалкою «страшилку»: мовляв, держава просто хоче нажитися, впроваджуючи «фіскально-каральну модель». Вони акцентують увагу на тому, що 50% від суми штрафів та кошти від продажу квитків підуть у бюджет, називаючи це «стимулюванням штрафного тиску». Проте така логіка — це свідоме перекручування світового досвіду та спроба залишити галузь у стані хронічного недофінансування.

1. Принцип «User Pays»: від споживача до охоронця

У всьому цивілізованому світі діє принцип «User Pays» (Користувач платить). Якщо ви користуєтеся державним ресурсом для власного задоволення (хобі), ви маєте брати участь у його відновленні. Це не податок — це членський внесок у збереження природи.

Зараз ситуація абсурдна: рибалки-любителі вилучають з водойм тисячі тонн риби щороку, але на зариблення та охорону цих водойм виділяються мізерні кошти з загального бюджету (тобто за рахунок усіх платників податків, навіть тих, хто ніколи не тримав вудку). Реформа пропонує справедливу модель: хочеш ловити понад соціальну норму — сплати внесок, який піде безпосередньо назад у воду.

2. Спеціальний фонд: гроші, які не «розчиняться»

Ключовим елементом реформи є створення Спеціального фонду розвитку рибного господарства. Це означає, що кошти від рибальських квитків та частина штрафів будуть мають «цільове призначення». Вони не підуть на зарплати чиновникам чи закупівлю офісних крісел. Їх буде спрямовано на три критичні напрямки:

• Масштабне зариблення (Екологічний ренесанс):
  Більшість українських водойм сьогодні страждають від домінування малоцінних та інвазивних видів. Кошти фонду дозволять масово розселяти аборигенні види: судака, щуку, сома, лина, марену. Це не просто «викидання малька у воду», а науково обґрунтоване відновлення екосистем, що особливо важливо після катастроф, подібних до підриву Каховської ГЕС.
• Науковий моніторинг (Управління на основі даних):
  Зараз ліміти вилову часто беруться «зі стелі». На кошти фонду планується фінансувати регулярні іхтіологічні дослідження. Ми повинні знати: скільки риби в конкретному озері, який її віковий склад і скільки можна вилучити без шкоди для популяції. Це і є реалізація Регламенту (ЄС) № 1380/2013 щодо сталого рибальства.
• Рибоохоронний патруль 2.0 (Технології замість «рішал»):
  Сучасний браконьєр оснащений тепловізорами, швидкісними човнами та електровудками. Інспектор на іржавому «Прогресі» з 20 літрами пального на місяць не може йому протидіяти. Гроші від квитків мають піти на:
  • Дрони з нічним баченням для моніторингу водойм 24/7.
  • Системи автоматичної фіксації порушень на шлюзах та вузьких ділянках річок.
  • Боді-камери для кожного інспектора, що унеможливлює «договорняки» на місці.

3. Штрафи як запобіжник, а не «план»

Опоненти стверджують, що спрямування 50% штрафів у бюджет — це «стимулювання тиску». Насправді, це світовий стандарт: порушник має оплачувати роботу системи, яку він намагається обійти. Високі штрафи та їхня невідворотність — це єдиний спосіб захистити право сумлінного рибалки, який купив квиток, від того, хто прийшов з сіткою.

Олександр Крачок, експерт з розвитку рибного господарства України, резюмує:

«Ті, хто каже про “фіскальний гніт”, забувають порахувати вартість снастей, пального для човна та ехолотів, які купує сучасний рибалка. На фоні цих витрат, ціна річного квитка — це вартість декількох пачок силіконових приманок. Але ці “приманки” підуть не в магазин, а на те, щоб у воді реально була риба.

Ми маємо вийти з парадигми “халяви”. Безкоштовна рибалка закінчується порожніми берегами. Платна рибалка понад норму — це гарантія того, що ваші діти теж побачать судака не лише на картинці. Це економіка здорового глузду: ми інвестуємо в ресурс, який дає нам відпочинок та їжу».

Реформа пропонує перехід від «експлуатації» до «відтворення». Кожна гривня, сплачена за рибальський квиток, — це інвестиція в екологічну безпеку України. Гроші мають працювати на водойму, а не на кишені браконьєрів та корупціонерів. Це і є справжній сталий розвиток, якого вимагає від нас європейське співтовариство.

Соціальний аспект: чи є дискримінація, або як реформа захищає «дідуся з вудкою»

Одним із найбільш чутливих та емоційних закидів з боку ГС «НАУ» є теза про те, що запровадження рибальського квитка дискримінує пенсіонерів, мешканців сільської місцевості та людей без доступу до цифрових технологій. Опоненти малюють апокаліптичну картину, де сільського пенсіонера штрафують за одну карасину через відсутність смартфона. Проте при детальному розгляді цей аргумент виявляється не просто маніпулятивним, а таким, що суперечить інтересам тих самих людей, яких він нібито захищає.

1. Цифрова інклюзія: «Дія» — це не єдиний шлях

Україна є лідером цифровізації, але розробники реформи у Мінекономіки чітко розуміють існування «цифрового розриву». Теза про те, що без смартфона неможливо буде рибалити — це свідоме залякування. Реформа передбачає мультиканальність:

• Для просунутих: Реєстрація через «Дію» або онлайн-кабінет за 30 секунд.
• Для консерваторів: Отримання квитка через мережу ЦНАПів або відділення «Укрпошти», де фахівець допоможе заповнити анкету.
• Для віддалених регіонів: Можливість реєстрації через старостати.

Отже, жоден громадянин не буде відрізаний від свого права на риболовлю через відсутність гаджета.

2. Соціальна справедливість: 3 кг — це більше, ніж здається

Реформа зберігає норму вилову у 3 кг на добу безоплатно для власного споживання. Давайте будемо чесними: для пенсіонера, який прийшов на берег відпочити та зловити рибу на вечерю, цієї норми більш ніж достатньо.
Платним стає лише вилов понад норму. Це зачіпає не «дідуся з вудкою», а тих, хто має дорогі снасті, швидкісні катери та ехолоти, і хто перетворює аматорську рибалку на масове видобування ресурсу. Саме ці люди сьогодні ховаються за спинами пенсіонерів, намагаючись зберегти своє право «вибивати» річку безкоштовно.

3. Пільги для тих, хто дійсно потребує захисту

У країнах ЄС соціальний аспект вирішується не через «хаос для всіх», а через адресні пільги. Ваша спілка та робоча група при Мінекономіки пропонують запровадити:

• Безкоштовні квитки рибалки (або квитки з символічною вартістю 1 грн) для пенсіонерів, ветеранів війни, учасників бойових дій та людей з інвалідністю.
• Пільгові умови для мешканців громад, які безпосередньо мешкають на берегах водойм, де риболовля є частиною їхнього традиційного побуту.

Це і є справжня соціальна держава: ми не дозволяємо багатим безкарно нищити спільний ресурс, але надаємо максимальні преференції тим, хто перебуває у складних обставинах.

4. Захист сільських водойм від «міських загарбників»

Найбільше від відсутності обліку страждають саме мешканці сіл. Часто ми бачимо ситуацію, коли на вихідні до невеликої сільської річки приїжджають сотні «гостей» на дорогих позашляховиках, виловлюють все, що можна, лишають купи сміття і їдуть геть. Місцевому жителю після них не лишається нічого.
Запровадження реєстру та рибальського квитка дозволить громадам:

• Контролювати навантаження на свої водойми.
• Розуміти, хто і скільки виловлює.
• Отримувати кошти (через екологічні фонди) на відновлення саме тієї річки, де ловлять люди.

5. Етична сторона: право на ресурс майбутніх поколінь

Дискримінація — це не коли людину просять зареєструватися. Дискримінація — це коли сьогодні ми дозволяємо бездумно виловити всю рибу, не лишаючи нічого дітям та онукам тих самих пенсіонерів.
Ми маємо змінити парадигму: риболовля — це не «право на безкоштовне м’ясо», це право на доступ до здорової екосистеми. І це право неможливо реалізувати без відповідальності кожного — і мешканця мегаполіса, і жителя села.

Апеляція до дискримінації — це «снулий окунь», який опоненти підкидають у дискусію, щоб відволікти увагу від головного: реформа робить рибалку чесною. Вона знімає фінансовий тягар з тих, для кого рибалка — це спосіб виживання (пільговики), і покладає його на тих, для кого це — дороге хобі або прихований бізнес. Це і є європейська модель соціальної справедливості.

Висновок: На роздоріжжі — між «вседозволеністю» та майбутнім

Сьогоднішня дискусія навколо рибальського квитка та цифровізації водойм — це не просто суперечка про «папірці» чи «платежі». Це фундаментальний вибір шляху, яким піде Україна. Ми стоїмо на роздоріжжі: або ми залишаємося в полоні пострадянського хаосу, де під гаслом «все безкоштовно» природні багатства розкрадаються та нищаться, або ми нарешті стаємо дорослою європейською нацією, яка здатна брати на себе відповідальність за свій дім.

1. Право не існує без об’єкта права
Можна безкінечно маніпулювати статтями Конституції та кричати про «звуження прав». Але давайте будемо чесними: право на рибалку стає нікчемним, якщо в річці немає риби. Популістська модель «безоплатного рибальства без меж», яку намагаються законсервувати опоненти, вже довела свою деструктивність. Тисячі водойм по всій країні деградують, біорізноманіття зникає, а браконьєрство під виглядом «аматорства» стало нормою. Справжня боротьба за рибальський квиток — це боротьба за те, щоб через 10 років дитина взагалі могла побачити живу рибу в природі, а не лише на картинці в підручнику з біології.

2. Від екоциду до екобалансу
Ми маємо змінити саму парадигму стосунків людини і природи. Час бездумного споживання минув. Запровадження обов’язкової реєстрації та плати за вилов понад соціальну норму — це впровадження моделі сталого розвитку. Це єдиний спосіб наповнити Спеціальний фонд розвитку рибного господарства, який дозволить перейти від «виїдання» ресурсів до їхнього системного відновлення. Це інвестиція, де кожна гривня рибалки повертається йому у вигляді зариблення, прозорої охорони та чистих берегів.

3. Цифровізація як акт справедливості
Електронний квиток у «Дії» та Єдиний державний реєстр — це не «корупційний ризик», як намагаються переконати нас прихильники тіньових схем. Навпаки, це найпотужніший антикорупційний інструмент в історії галузі. Цифра знищує «дискрецію» інспектора, прибирає контакт з чиновником та виводить з тіні тих, хто заробляє мільйони на незаконному промислі, прикриваючись статусом «любителя». Це акт справедливості по відношенню до чесного рибалки.

4. Вимоги ЄС — це не забаганка, а стандарт якості життя
Для України, що прямує до Євросоюзу, рибальський квиток є обов’язковим атрибутом. Це не «імітація», а виконання жорстких вимог Регламентів ЄС щодо контролю та моніторингу біоресурсів. Без рибальського квитка ми не зможемо інтегруватися у цивілізований європейський рибний простір. Ми маємо обрати шлях цивілізації, де рибалка — це поважна та зареєстрована особа, а не анонімний «користувач», який не несе жодної відповідальності перед суспільством.

Заключне слово
Гасла про «безкоштовне право на все» звучать привабливо, але вони завжди призводять до розрухи. Україна заслуговує на більше, ніж «безкоштовне право на порожні річки». Ми маємо обрати модель відповідального рибальства.

Рибальський квиток — це знак поваги рибалки до природи. Це символ того, що ми — господарі на своїй землі, які не лише беруть, а й віддають. Робоча група при Мінекономіки пропонує чесний, прозорий та європейський договір. Настав час його підписати, щоб зберегти живу душу українських водойм для наших дітей. Вибір за нами: або ми з квитком і рибою в Європу, або з «порожньою халявою» в нікуди.

---

Спілка «Риба України» спільно з провідними експертами галузі