В українській аквакультурі сьогодні розгортається не просто юридична суперечка, а справжня битва світоглядів, де на кону стоїть майбутнє всієї галузі на десятиліття вперед. З одного боку — прагнення прогресивної частини спільноти вирватися з правового вакууму та створити прозорий, капіталізований ринок за стандартами Європейського Союзу. З іншого — відчайдушні спроби законсервувати систему, яка роками тримає рибоводів у стані хронічного занепаду та безправ’я.
Дискусія навколо статусу гідротехнічних споруд (ГТС) та земель водного фонду оголила глибокий ментальний розрив. Ми бачимо зіткнення сучасної моделі відповідального приватного власника та зашкарублих атавізмів, які інакше як «радянщиною» назвати важко. Це конфлікт між тими, хто хоче будувати капіталізований бізнес, і тими, хто досі чіпляється за комунізм у головах — систему, де держава володіє всім, а виробник є лише безправним тимчасовим користувачем.
Сьогодні рибне господарство України залишається останньою «територією держплану», де підприємець, вклавши мільйони у занедбані дамби, залишається на «карасевих правах» — хитких, тимчасових і цілковито залежних від волі чиновника. Спроби деяких асоціацій залишити інфраструктуру в «сірій зоні» без права власності — це не захист галузі, а спроба зберегти ідеологічне стійло, де замість ринкового розвитку панує страх перед майбутнім та віра в «доброго наглядача». Настав час відкрито визнати: без приватної власності на інструменти виробництва ми приречені залишатися на узбіччі цивілізації, вирощуючи рибу в руїнах радянського спадку.
«Приналежність» чи актив? Юридичні кайдани від Асоціації «СОЮЗ»
Пропозиції, які нещодавно оприлюднила Асоціація рибоводів «СОЮЗ», на перший погляд можуть здатися «соціально орієнтованими» та турботливими щодо пересічного орендаря. Вони обіцяють зниження податкового навантаження, спрощення бюрократичних процедур оренди та навіть легалізацію боротьби з рибоїдними птахами. Проте за цим привабливим фасадом ховається надзвичайно небезпечна юридична конструкція, яка не просто гальмує розвиток, а заковує всю галузь у кайдани минулого.
Асоціація категорично наполягає на тому, що гідротехнічні споруди (дамби, греблі, канали) не повинні мати статусу об’єктів нерухомого майна. Замість цього їх пропонують залишити у правовому статусі «приналежності» до водного об’єкта (згідно із застарілими трактуваннями статей 186–188 ЦКУ).
Чому це шлях у нікуди?
Тому що це і є чистої води комунізм у сучасному обгортці. Сама логіка «приналежності» позбавляє дамбу самостійного юридичного життя. Якщо споруда не є нерухомістю, вона офіційно «невидима» для Державного реєстру речових прав. Для банку така дамба — це не актив, під який можна видати кредит, а просто купа каміння та землі, що належить державі.
Це типова радянщина: тримати виробника в ілюзії господарювання, водночас позбавляючи його головного — права власності на засоби виробництва. Залишаючи ГТС у статусі «приналежності», бізнесмена свідомо залишають на «карасевих правах». Ви можете вкласти мільйони у реконструкцію каналу чи зміцнення греблі, але юридично ви не створюєте власної капіталізації. Ви просто «покращуєте» державне майно, яке у вас можуть відібрати в будь-який момент, як тільки закінчиться термін оренди або зміниться настрій місцевого чиновника.
Така модель ідеально підходить для корумпованої системи. Вона дозволяє тримати підприємця на «короткому повідку» оренди. Без права власності на ГТС рибовод позбавлений можливості маневру: він не може продати бізнес як цілісний об’єкт, не може надати його в заставу, не може захистити його від рейдерської атаки «через греблю». Це консервація бідності, де замість ринкових відносин панує васальна залежність від держави-власника. Асоціація «СОЮЗ», свідомо чи ні, пропонує галузі залишитися в економічному гетто, де замість інвестиційного буму просять лише про «зниження оброку» та дозвіл відлякувати бакланів.
Любомир ГАЙДАМАКА: «Ми маємо вбити в собі комунізм»
Голова спілки «Риба України» Любомир Гайдамака вважає, що пропозиції Асоціації «СОЮЗ» — це спроба втриматися за ілюзію безпеки, яка насправді веде до краху:
«Пропозиція залишити дамби “приналежністю” — це типова радянщина. Це страх перед приватною власністю, вихований десятиліттями життя в системі, де держава — це суворий наглядач. Нам кажуть: “Дайте нам дешеву оренду і не чіпайте нас”. Але дешева оренди без права власності на інфраструктуру — це шлях до деградації. Жодна країна ЄС не побудувала потужну аквакультуру на самій оренді.
Приватна власність — це єдиний запобіжник від рейдерства. Коли в тебе є документ на власність нерухомості, внесений у Державний реєстр, жоден “бандит” чи прокурор не зможе просто так “зачепитися за греблю”. Ми пропонуємо дати фермеру реальну зброю для захисту — право бути господарем на своїй дамбі».
Геннадій РУДЕНКО: «Бізнес не будується на страху перед аукціонами»
Власник рибного господарства «Забір’я» Геннадій Руденко, який на власному досвіді знає ціну «карасевих прав», наголошує на абсурдності збереження статус-кво:
«В Асоціації “СОЮЗ” бояться приватизації, бо думають, що дамби викуплять чужинці. Але ми якраз і пропонуємо: дайте пріоритетне право викупу тим, хто вже працює на цій землі! Сьогодні ми платимо за оренду того, що самі ж будували чи відновлювали. Це абсурд.
Мені не потрібна “дешева подачка” від держави у вигляді зниженої ставки. Мені потрібна приватна власність. Я хочу знати, що мої інвестиції в дамбу — це інвестиції в моє майно, яке я можу передати дітям або надати банку як заставу під кредит для будівництва сучасної переробки. Все інше — це спроба перефарбувати старий радянський паркан замість того, щоб збудувати новий сучасний завод».
Міфи та фантомні болі: чому «радянщина» боїться приватної власності
Дискусія навколо реформи виявила цілий пласт фантомних страхів, які десятиліттями підживлювалися системою державного нагляду. Асоціація рибоводів «СОЮЗ» та інші прибічники збереження статус-кво активно тиражують міфи, мета яких — залякати фермерів і залишити їх у правовому гетто «карасевих прав». Розберемо ці «комуністичні страшилки» по пунктах.
Міф №1: «Греблі викуплять рейдери і заберуть у нас рибу»
Це головний інструмент маніпуляції. Мовляв, якщо ГТС стане нерухомістю, її виставлять на аукціон і викупить «людина з грошима», щоб шантажувати рибовода.
Реальність: Усе з точністю до навпаки. Сьогодні, поки ГТС — це юридичний «фантом» без власника, рейдеру найлегше зайти через корумповану ОТГ чи судове рішення. Наша реформа запроваджує переважне право викупу для орендаря. Якщо ви сумлінно працюєте на водоймі понад 5 років — ви отримуєте право викупити споруду без торгів за ціною оцінки. Це і є найсильніший захист від рейдерства: стати повноцінним власником, чиє право внесене в державний реєстр. Боятися приватної власності — це все одно що боятися мати замок на власних дверях.
Міф №2: «Вода — це народне надбання, її не можна продавати»
Цей лозунг — чиста радянщина, розрахована на емоції.
Реальність: Жоден рядок законопроєкту не передбачає приватизацію води. Вода є і залишається державною. Ми говоримо про приватизацію інженерних споруд (дамб, які ви самі ж будували) та землі під водою (дна ставків). У всьому цивілізованому світі це норма: вода державна, а «інструменти» для вирощування риби — приватні. Комуністичний підхід «усе спільне — значить нічиє» призвів лише до того, що дамби по всій країні розвалюються, бо орендар не хоче вкладати в «чуже».
Міф №3: «Ставки викуплять і забудують котеджами»
Цей міф активно поширюють ті, хто хоче залишити галузь під контролем земельних чиновників.
Реальність: Законопроєкт встановлює безстроковий бетонний запобіжник: повна заборона на зміну цільового призначення викуплених земель водного фонду. Ви купили ставок для аквакультури? Він назавжди залишиться ставком для аквакультури. Ви не зможете збудувати там ЖК чи дачний кооператив. Реформа спрямована на професійних рибоводів, а не на девелоперів.
Міф №4: «ГТС — це не нерухомість, бо так написано в старому кодексі»
Асоціація «СОЮЗ» тримається за це визначення, як за останню соломинку.
Реальність: Наполягати на тому, що капітальна бетонна чи земляна споруда вартістю в мільйони гривень — це лише «приналежність» до води, — це юридичне невігластво. Це спроба залишити майно в «сірій зоні», де зручно ловити рибку в каламутній воді корупції. Приватна власність на ГТС як на об’єкт нерухомості — це єдиний шлях до капіталізації. Тільки так ваш бізнес почне коштувати реальних грошей, а не оцінюватися як «дозвіл на оренду».
Любомир ГАЙДАМАКА:
«Всі ці страхи — це відлуння комунізму, де людині вбивали в голову, що власність — це зло. Насправді ж, зло — це безправ’я. Асоціація “СОЮЗ” пропонує вам і надалі залишатися “кріпаками” при державних дамбах, благаючи про зниження орендної ставки. Ми ж пропонуємо стати вільними господарями. Пора перестати вірити в казки про “добру державу-наглядача” і взяти відповідальність за свій бізнес у власні руки».
Геннадій РУДЕНКО:
«Коли мені кажуть про “страх приватизації”, я згадую, як ми відновлювали дамби в “Забір’ї”. Ми вкладали кошти в те, що юридично нам не належить. Це і є головний ризик! Приватна власність на ГТС — це не загроза, це єдина страховка від того, що завтра прийде черговий “активіст” чи прокурор і скаже, що ваша гребля — державна, а ви тут ніхто. Реформа вбиває радянщину в самому зародку, перетворюючи рибовода з прохача на повноправного гравця ринку».
Вибір між минулим і майбутнім: Час розірвати коло «радянщини»
Спроби Асоціації рибоводів «СОЮЗ» та їхніх прибічників за будь-яку ціну зберегти застарілу модель «усе державне, ми просто орендарі» — це не що інше, як небезпечна ілюзія та сліпа віра в «доброго чиновника». Проте новітня історія України невблаганна: будь-який «добрий чиновник» миттєво зникає в той самий момент, коли на горизонті з’являється інтерес впливового рейдера або корумпованого силовика. Залишаючи інфраструктуру в руках держави, Асоціація «СОЮЗ» фактично залишає двері рибгоспів відчиненими для грабіжників, наївно сподіваючись, що замок на цих дверях (державна власність) їх захистить. Насправді ж, цей замок відкривається одним ключем у високих кабінетах, до яких у простого фермера немає доступу.
Ми маємо нарешті визнати: модель, яку пропонують опоненти реформи — це консервація комунізму в окремо взятій галузі. Це спроба змусити українського рибовода і надалі жити за принципами «червоного директора», де особиста ініціатива карається, а відсутність права власності робить людину зручним об’єктом для маніпуляцій.
Що насправді пропонує реформа та чому це єдиний шлях до ЄС:
- Юридичне оживлення ГТС: Визнання дамб, каналів та споруд повноцінною нерухомістю — це надання їм «цивільного паспорта». Це перетворення пасивної маси бетону та землі на ліквідний актив. Без цього ГТС залишаються юридичним «сміттям», яке не бачить жоден банк і не визнає жодна страхова компанія.
- Фундамент приватної власності: Надання орендарям права викупити інфраструктуру та землю під водоймою — це створення класу справжніх господарів. Це перехід від стратегії «урвати сьогодні, бо завтра можуть відібрати» до стратегії «інвестувати на десятиліття, щоб передати дітям». Приватна власність — це єдиний надійний бронежилет для бізнесу проти рейдерства.
- Створення єдиного майнового комплексу: Сьогоднішнє господарство розірване на шматки: будівлі приватні (як у Геннадія Руденка в «Забір’ї»), а дамби та земля — державні. Це правове «франкенштейнство» має бути припинене. Реформа дозволяє «зшити» ці активи в одних руках, створюючи цілісний, логічний та функціональний бізнес-об’єкт.
Любомир Гайдамака:
«Пропозиція залишити дамби “приналежністю” — це типова радянщина. Дешева оренда без права власності на інфраструктуру — це шлях до деградації. Жодна країна ЄС не побудувала потужну аквакультуру на самій оренді.
Приватна власність — це єдиний запобіжник від рейдерства. Коли в тебе є документ на власність, внесений у Державний реєстр, ти перестаєш бути прохачем і стаєш господарем».
Геннадій Руденко, власник рибного господарства «Забір’я»:
«Мені не потрібна “дешева подачка” у вигляді зниженої ставки. Мені потрібна власність. Я хочу знати, що мої інвестиції в дамбу — це інвестиції в моє майно, яке я можу передати дітям або використати як заставу для будівництва сучасної переробки».
Висновки: Геть від «СОЮЗу»
Пора закінчувати з принизливою епохою «карасевих прав». Українська аквакультура більше не може дозволити собі бути зібранням прохачів пільгової оренди, які з кожним новим урядом змушені заново доводити своє право на існування.
Ми стоїмо перед фундаментальним вибором:
- Або ми обираємо європейський шлях, де приватна власність на засоби виробництва є священною, де власник дамби є її справжнім захисником, а галузь приваблює мільярдні інвестиції через свою прозорість та капіталізацію.
- Або ми залишаємося в ментальному «СОЮЗі» — з його вічною бідністю, технологічною відсталістю, повною залежністю від настрою дрібного клерка та безправ’ям, яке прикривається гаслами про «народне надбання».
Реформа, за яку ми боремося — це акт деокупації свідомості від радянських догм. Це право кожного рибовода сказати: «Це моя земля, це моя дамба, і я відповідаю за них перед законом і майбутніми поколіннями». Час «карасевих прав» минув. Настав час власності. Настав час майбутнього.
Любомир Гайдамака, голова спілки «Риба України»
Геннадій Руденко, власник рибного господарства «Забір’я»
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.